Translate

Wednesday, May 11, 2011

Радіо - цікава штука - та як я туда потрапив

Коли ще ходив до школи мало із моїх однокласників знали що вони хочуть робити коли закінчують навчитися, крім двоє. Один казав що буде спортивним радіо-коментатором, та друга казала що хоче бути радіо-журналістом. Для них їхні мрії здійснилися, але для багатьох із нас ми завжди в пошуках, в пошуках цього на життя та інколи для душі. Якось журналістика та радіомовлення дуже близько до моєї душі та серця але по фахом я не журналіст, але якось потрапив туди — не через власного бажання але більше через життєві обставин.

В 1999-ому році я потрапив під корпоративного ножа. Мене та понад вісімсот співробітників на фірмі де працював стали безробітними. Переїхав з Монреалю до Львова потім до Києві. Але я не був як ці однокласники, мав я професію але якось щось бракувало — але громадський сектор це було щось блищи до душі, та певний час працював як консультантом для низьку різних громадських організації з демократичними поглядами.

Після загиблі Георгія Гонгадзе я перебував в Монреалі десь півтора місяця. Протягом тим часом Симон Куклевський, шеф-редактор місцевої української радіо програми “Український час”, подзвонив мені та спитав чи я би міг з ним зустрінутися щоби записати інтерв'ю про події які відбувалися після зникнення Гії та які мої прогнози для акції “Україна без Кучими”.

Декілька днів після інтерв'ю, яка вела не він, але ведуча програми Валентина Голаш, він мене подзвонив та пропонував мені таке що раніше в житті навіть би не думав. Він мене спитав, “Василю, ти не би міг стати нашим кореспондентом у Києві?” Ось так я починав працювати як радіо-кореспондентом, та вже минуло більш чим десять років, але мені здається що це ось учора відбувалося.


Цей період моєї різноманітної кар'єри тривала від початку лютого 2001-ого року по дня інаугурації Віктора Ющенка як третій президент нової незалежної України. Протягом тих чотири років багато сталося. Були цікаві моменти та цікаві сюжети. та навіть цікаві спів бесідники — хто би думав що такого існує на Україні! Навіть був один такий один випадок під час акції “Повстань Україно!” восени 2002-ого року якого на все життя не забуду. Теж не забуду подій 9-ого березня 2001-ого року, та тут можемо сказати що перша подія якось вплинула на мою особисту долю.

Всі що слідкують та не є байдужими до української справи добре мають пам'ятати подій 9-ого березня 2001-ого року. До цього дня бачив багато друзів зі студентських років, учасників та лідерів “Революції на гарніті”- сам не був учасником але не здам збрехати що як головою Союз Український Студентів Канади в 1990-ому році я переживав тих шістнадцять днів як не одна друга людина яку я знав в Канаді — там були мої добрі друзі які голодували, ще був СССР та картинка подій 4-ого червня 1998-ого року в Китаю ще була як мокра фарба в моїх мозкових клітинах.

Добре пам'ятаю що 9-ого березня 2001-ого року була п'ятниця, та пообіцяв Куклевському приготовляти репортаж щодо святкування великого нашого Кобзареві в Києві. Що він очікував та що я йому вислав наступного дня точно не відповідало його очікування. Чекав він щось святкове — але отримав живі та свіжі новин, та не все було так весело. Мій порядок денний виглядав щось таким, але це зроблю по пунктах.


  • Раненько прокинувся та був в офісі на Десятинні десь біля 8:00;
  • Починав опорядкування своїх думок щодо сюжету, який сам ось вже ці годині знав буде не святковим — друзі вже попередили мені що таку кількість міліції, між 4-5 тисяч, біля парк Шевченка, навіть при часів СССР не бачили;
  • До по полудня доходили інформація про затриманих Беркутом після подіях біля парк Шевченка;
  • 12:30-13:00 виходжу з офісу на Десятинні з колегами з Харкова, з Луганську та зі Львова та іду у напрямок Будинок вчителя на установчу конференцію ВУГО “За Правду”;
  • 14:00 відкривається конференція та вибрано управління ВУГО “За Правду” поміж них друзів з якими знайомий понад десять літ. Водночас активісти акції біля парк Шевченка ідуть до Адміністрації Президента;
  • між 16:00 та 16:30 повертаюся в офіс там зустрічаю знайомого з газети “Львівський Експрес”який розказав про арешти та побиття студентів зі ВУГО “За Правду” - записую інтерв'ю з ним перед офісом;
  • Під час інтерв'ю заходять якісь студенти зі символікою “За Правду” три метрів за ними ідуть три чоловіки;
  • Завершую інтерв'ю заходжу в офіс та бачу що іде розшук людей офісу. Сідаю на своє робоче місце не звертаючи увагу на тих трьох українських “копів” в цивільному. Один приходить до мене показую йому канадського паспорта та листа від Куклевського що я позаштатний кореспондент “Український Час”;
  • Почувши про побиття та арештів на вокзалі до 20:00-21:00 в офісі назбиралося декілька десяток студентів з Галичини та додому поїздом не збиралися їхати;
  • Протягом декілька годин іде робота знайти притулок на ніч для тих студентів останніх четверо або шестеро з колегою взяли до дому собою десь після півночі.


Якось рятували тих студентів але як розповідає Ігор Гузь, десять років після цієї події всім так не почастило.


Наступного ранку, 10-ого березня, ще записав декілька коментарів від тих студентів для радіопередачі. Побіг я потім в офіс з монтував та відправив мій сюжет в Монреаль. Не знаю як Монреальські слухачі це все спрняли, але це знайомство з тими Галицьких студентами, як вище згадано, якось було пов'язана з моєю долею.

Під часу початку акцією “Повстань Україно!” у понеділок 16-ого вересня 2002-ого року ми якось з нову здибалися поміж тих сто-двадцяти наметів які були розташоване на вулиці Лютеранські декілька кроків від мого під'їзду. Я щойно закінчив запис інтерв'ю з учасниками з Черкащини які збиралися в наметах ночувати. Після цього повернувся до квартири щоби переряджати диктофон та щось собі поїсти. Буквально пару хвилин після мого повернення на вулицю той же самий студент до мене прибіг, хапає мене за лікоть та швиденько каже, “Юлія Володимирівна, на розі Банкові! Йдемо разом, я Вас проведу!” І так я за ним тих не сто метрів до Банкові пішов, але чим блищи до цього місця де стояла Тимошенко, тим тяжчий була наша дорога, народу купа. Але все раптово змінилося коли це хлопець всім починав говорити що тут журналіст з Канади який має декілька питання ставити Юлії Володимирівні. Інтерв'ю записав та пішов собі додому, трохи часу було та не спішив монтувати сюжет бо до суботи ще було далеко і все щоденно так швиденько мінялося що міг трохи почекати.

Себто як вам читачам очевидно, перші мої місяці як радіо-кореспондентом були яскравими. Якось після тих репортажів та тих які готував під часу Помаранчевої (Р)еволюції було багато різного — по Фестиваль бардівської пісні який відбувався десь на березі річки Пселу на Полтавщині десь при кінці липня 2001-ому році, про загальні політично-соціальні події та новин, інтерв'ю з різним музикантами та з Олександр Євтушенком який є не тільки досвідчений музичний оглядач, але добрий співрозмовником та одних із моїх добрих знайомих в українському музичному світі. Принципово я завжди готувався до програм з точки зору що я знаю Монреальську аудиторію та хотів щоби вони почули це що не почують десь інше. Не про цю Україну яку мали покинути, або про яку їхні батьки їм розповідали, але живу, сучасну та молоду державу, зі всіма позитивами та недоліками.

У серпні 2001-ого року, через життєвих обставин я пішов працювати редактором для одних із англомовних видань у Києві на цей час.

Потім був певний перерив в радіомовленні взагалі до 2007-ого року. Як співзасновником Агенції інноваційних культурних програм Данапро, я зі своїм партнером виходили в ефір на радіо Континенті в Києві. Правда це була трохи інакше чим новини — програма була розважальною, та сподіваюся що не тільки для нас але теж для слухачів. Програма “Східна ліга” відкривала горизонтів та ці люди які слухали нашу передачу це все добре розуміли бо вони любили музику, життя і FUN.

Десь у 2006-ому я починав брати участь на одному форумі українських-канадських радіомовників. Та в цьому віртуальному просторі познайомився з Павліною. Павліна вже роками вела радіопрограму у Ванкувері яка називається “Наш Голос”, та у 2008-ому році нарешті своїми власними очима побачив її у Києві у вересні 2008-ого року. Після цього реального знайомство та після її повернення в Канаду, для неї приготував декілька культурних передачі, та може власно ці роботи стали підґрунтя для моєї тутешні співпраці. Пропозиція прийшла о початку 2010-ому році, та над нею довго не думав — вже знав який бальзам для душі було потрібно. Повернутися в ефір — хто мене будуть слухати не знав але знав що напевно значно менше чим слухала “Східну лігу”!

Вже більше чим рік я пишу, записую та монтую свій скромний та трихвилинний сегмент для програми “Наш Голос”. Коли моя знайома пропонувала таку співпрацю все було дуже простенько та потенційна авдиторія була досить вузькою — західне побережжя Канади — Ванкувер та її околиці. Але в нашому глобальному світі все дуже швидко міняється. Ось так міняється що до випуску моєї першої авторського сегменту від часу пропозиції потенційна аудиторія виросла не двічі або тричі — але може на десять разів чи більше! Так, це звучить дуже дивно, але це є фактом!

Як це могло статися, де із вас напевно думаєте. Річ не така проста, але теж не така складна. Давно перед тим що в Інтернеті з'явилося RSS, існувало таке що називається синдикація радіо та телепрограм. Ось і так раптово збільшилася аудиторія програми “Наш Голос” але все одно тут ще і була певне зусилля одної людини — але це людина яка немає нічого спільного з українством, тільки довгий стаж роботи у сфері радіомовлення.

Правда він не українець але канадець який не має одної краплі української крові у своїх жилах, але французька та голландська кров. І як не дивно, він навіть не працює в Канаді але в Тайвань. В цьому самому вищезгаданому формі він сам дав учасникам такий запит, “Як це може бути, що я не українець але зрозумів потенціал програми “Наш Голос”?” Як маєте відповідь, то будь ласка — хочу почути вашу думку.

Теж є факт що програма не звучить в повністю українською мовою, але ми не повинні забувати що є величезна кількість людей які цікавляться українською культурою, які не досконально знають мовою щоби активно слухати передачу, в тому числі можемо рахувати певну численність таких людей в українські діаспорі які самі ще вважають себе українцями. Та не забудь що є і ще наші союзники, та де би вони не жили на наші планеті, чим більше вони про нашу культуру знають, тим краще. Але тих союзників не притягнеш мовою яку вони не розуміють!

На цей момент, радіо програма “Наш Голос”, разом з моїм сегментом - “Култюрал Капсул” [англійською Kultural Capsule] виходить не тільки на західному побережжя Канади але теж в різних географічних точках світу, в Інтернеті, яке поки що не має формальних кордонів. Люди не тільки пасивно слухають програму але теж активно її скачають з Інтернету для слухання. Та є навіть певна кількість які скачають цю програму з території яка називається Україна. Та я впевнений що це не тільки пірати та спецслужба, але люди які хочуть знати що твориться там з діаспорою, що вони слухають, та теж почути живу англійську мову для самовдосконалення. Немає різниці але слухають, але питання залишається — Але де слухають?


Де слухають “Наш Голос” цікаве питання, я сам хотів це знати коли Павліна мені попередила про синдикацію програми. З початку вона мені сказала що програма буде виходити з Маямі на коротких хвилях, через Радіо Маямі Інтернешенел — але завдяки що це на коротких хвилях потенційна аудиторія в Центральні Америці та Карибські острови та Південні Америці. Це мене зацікавило, але що більше мене зацікавило як програма стала частиною одного пакета програмування.


Правда що це був перший момент що програма виходила в ефір поза межами Ванкувера. Але програма The Happy Station Show була програма яка від 1928-ого по 1995-ому була в ефірі на коротких хвилях. У 2010-ому році ця програма як досить відомий бренд відновився. На цей момент завдяки цього вищезгаданому канадця та його фірму PCJMedia яка є розташоване в Тайвань. Кіт Перрон пояснив учасникам форуму українських-канадських радіомовлення що програма ретранслюється в різних країнах та те тільки вищезгаданому.


В Кенії через Kenya Broadcasting Corp, у столиці Найробі на 107.5 FM, та по цілі країні на КХ 3945khz. Але програма на коротких хвилях теж була почута слухачам в Півдні-Африканські Республіці, в Зімбабве, Ботсвана та Намібії. В Сінгапурі через Media Corps GOLD FM, 90.5 FM, але теж досяжне в Малайзії, та на “Саут Гертз Радіо” в Об'єднане Королівство Великобритані, але теж є ретрансляція з Вільнюса. Кіт сказав що приблизна аудиторія може бути до 1.3 мільйон слухачів. Але теж слухають на бортах авіалінії Чайна Аерлайнз як частина аудіо сервіса PCJ Inflight. Це програмування відбувається на довгі рейсі з Тайпею в напрямки — Лондон, Париж, Амстердам, Цюрих, Ню Йорк, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Торонто та Сідней.


Вище згадав що люди теж скачають програму, та посередньому це три-тисяча скачання в місяць але теж відвідають сторінку Наш Голосу на сайті PCJ біля 18-тисяч відвідувачів тільки з України в місяць.


Але для завершення хочу поділитися з одною коротенькою історію який Кіт з нами ділився, але яку йому розповідав один з його знайомих з ОН в Кенії.


В одному маленькому селі 130 км від міста Гарісса в Кенії, завжди збирається одна маленький сегмент нашої аудиторії. Там за старим Совєтським апаратом двадцять-три слухачі сидять та слухають The Happy Station Show та “Наш Голос” бо їм сподобається смішна музика та дивний формат програми. Як розповідав знайомий Кіта, ці люди не грамотні але вони слухають, та певний час вони думали що програма “Наш Голос” залітає їм в гостях з Києва. Так довгий час думали поки що одних із старшини в селі сказав що він з ними не годився що програма з Києва, тому що вона не нудною вона не може бути з України.


Сподіваюся що дехто із вас будете теж слухати “Наш Голос”, але ви точно з розумієте що програма не з Києва, але з інакших причин.


No comments:

Post a Comment