“Хто з вас не любить зимовим вечером присїсти у стіп старої бабунї чи дїда і слухати тих довгих-предовгих розказів, що звенять так гарно у вечірній тиші! Хто з вас не любує ся читанєм цїкавих оповідань про далекі, заморські краї, про незвичайні пригоди моряків на широкім океанї, про дивовижні ростини і зьвірі тропічного підсоня!” Ось так починається вступне слово одної книги яку я учора собі придбав — або швидше всього подарувала мені кума покійного мого батька. В цю п'ятницю тата вже немає тридцять два років але його ніколи не забуду — ні цей дар який мені залишив — любов до батьківщини та до нашої солов'їної мови.
Але це тільки одна із різних книжок які передала мені пані Лікера. Я так в дитинстві завжди називав її навіть як у неї було прізвище — це, якось було дозволено. Але якось моя мати хотіла передати якісь наші громадські організації та вона так сказала - “What do you need those books for you are never going to read them all!” Так вона це мені сказала не українською але англійською але друзі які мене знають не здивуються бо теж знають що моя мати не українка але у неї тече ірландська та шотландська кров в жилах, але я не англосаксонець. Але суть не в тому чи я всіх прочитаю але що потрібно шанувати книжок. Та моя мати ніколи не розуміла та доки ще не розуміє як я ціную книг, та навіть менше розуміє що це книги які вона та більшостей цілої української діаспори не цікавлять та не мають бажання читати рідною мовою. Може це дивно звучить але це є фактом.
Понад сто років тому українці поселилися в Канаді та цього року визначається 120 років поселення українців в Канаді. Але це вище цитоване ступне слово не з рідної літератури але до однієї книги яка вийшла в друк дві ста років раніше у 1719-ому році. Автор цього роману Данієл Дафо — та більшостей читачів називають цей роман “Робінзон Крузо”, але на справді, назва роману набагато довша. Думаю що багатьох із вас або читали в перекладі або може і в оригіналі? Як я можу знати які у вас мовні здібностей.
Так цей примірник роману “Робінзон Крузо” який до мене потрапив вийшов в друк у 1919-ому році та як ви можете самі бачити від цієї світлини книга надрукована у місті Вінніпег, з друкарні “Канадийського Фармера”. Але це тільки одних із цікавих речей які є тепер у моєму розпорядженні.
“Видана в р. 1889 накладом студентського товариства “Академічна Громада” збірка моїх поезій “Мій Ісмарагд” розійшла ся вже досить давно, і ще в р. 1909 ухвалила дірекція Українського-руської Видавничої Спілки приступити до нового її видання....Сам характер збірки, що наслїдував по троха староруську збірку поучень та оповідань відому під назвою “Измарагдъ”, робив можливим розширенє її рамок. Я постановив передрукувати тут цілий ряд своїх віршів писаних протягом 32 лїт, які не війшли в давнїйші мої збірки, а особливо в друге виданє “З вершин і низин”. Ось так написав Переднє слово у книжці “Давнє й Нове. Друге побільшене виданє збірки Мій “Ізмарагд” - Поезії Івана Франка — видано у Львові, 1911-ому році. Якось ця книжка блища до моєї душі та серця з декілька причин але найголовніша — бо це наше рідне а не переклад чужої літератури.
Деякі творів Франка читав, але це було до цього періоду що перше потрапив не тільки на батьківщину, але теж у тих місцях де сам Іван Якович бував.
Влітку 1990-ому році — ще до Революції на Граніті я перший раз був на рідні землі свого батька. Так ще був УРСР але все одно це був цікавий період відродження старих традиції, та самопевність свідомих українців. Я, один із шести, українських-канадських студентів, на запрошення Студентського братства міста Львова прибув до Києва 1-ого липня 1990-ому році. Напередодні Івана Купала заїхали поїздом до Львова та поїхали до Коломиї. Ці що там були з СБ добре тих днів пам'ятають але щоби їм згадати тут заставляю одну світлину. [Хто із СБ пам'ятає як ця жінка яка нас всіх запросила в гостях, потім бігла до сусідів за горілку?] Так шановні, ця жінка всіх нас запросила до себе додому! Десь посередині липня було заплановано поїхати в Нагуєвичі та поїхали, але щоби зрозуміти одних із пригод з цієї поїздки мені потрібно повернутися декілька років — до періоду мого навчання як аспірант української літератури при Оттавському університеті з 1986 по 1988.
В тих роках приїхали в Оттаву літературознавці та історики які спеціалізували на тему Івана Франка. Одних із моїх обов'язків при наші катедри це було планування екскурсії для гостей з України. Переважно це включало Державну Галерею, Державний Архів та Парламент Канади разом зі зустрічами з канадськими парламентарями українського походження. Я професійно виконував це що мав робити — але хту у 1987-ому чи 1988-ому вірив що так швиденько розвалиться СССР?
Повертаємось до поїздки в рідне село Івана Яковича. Там було заплановано заїхати до музею Івана Франка. Наша група стояла десь тридцять метрів від самого музею, знаю що знами була Роксоляна Лозовик, тепер Шимчук, Маркіян Іващишин пішов подивитися чи музей працює. Чесно кажучи не пам'ятаю чи навіть були в середині цього музею але наступне що відбувалося на ціле життя буде зі мною.
Всі бачили що Маркіян з якоюсь жінкою розмовляв. Потім він мені крикнув, “Василю, яке твоє прізвище?” Марек махнув нам рукою щоби підійти до нього та до музею. Там стояла жінка зі знайомим ослицям та від неї уст чую наступні слова:”Тепер моя черга бути екскурсоводом!” Не пам'ятаю як цю жінку звати але ми вже були знайомі. Група наша справді була здивована. Ось я так відвідав рідне село Івана Франка.
На весні 2007-ому році якось не перший раз здибав свого кума на Майдані Незалежності, та не перший раз що там стояли намети. Він мені говорить. “Куме слухай сьюда! Знаєш Василю я вже раз був у тебе в дома де те виріс, але ти ні раз не був у мене. Цього літа у одні родички весілля — поїдемо разом?” Ось я так потрапив в таке місце про яке є народна приказка: «Лолин — голий: навколо ліс, а всередині один біс».
Це був другий раз що був на теренах де колись і Франко ходив але він там не просто ходив але мав певну причинну щоби бути в Лолині. Там була його перша любов та її звати Олю Рошкевич — вона навіть стала його нареченою. Але після арешту Франка у 1877-ому році коли вчився на другому курсі філософського факультеті Львівського університеті змінилася доля молодого Франка — та він в останній раз з нею танцював вальс на балі в Коломиї у 1884-ому. Але це не суть цієї писанини, але якось з одних причин чому може трохи глибше ціную другу з тих книжок з багатьма які до мене потрапили.
Тепер хочу сказати вам одне — ви читачі маєте стати щасливими. Чому? Напевно думаєте. Річ дуже проста ви потрапили на світову Інтернет прем'єру одних із віршів з цієї збірки віршів Івана Франка друкована у Львові сто років тому у 1911-ому році. Вірша якого вибрав ділитися з вами називається “Русинам фаталістам” який вперше побачив світ коли було друковано в “Зеркалі” 1883, ч. 10, з 15 мая — так і написано в ці збірці. Дотримаюся правопису оригіналу але певні знаки по сучасному.
Русинам фаталїстам “Акбар Аллах! Бог великий!” Каже Турчин каву пючи. “Що тобі засудить Аллах, То засуд вже немунучий. Як повиснуть, то повисннеш, Хоч топи ся в морських валах: Як втонуть, втонеш, хоч вішайсь, Щоби ти знав, що акбар Аллах!” “Гірка доля — каже Русин — Слава ним князїв хижацьких І Половцїв і Литовцїв І неситих луків ляцких; Дер нас Турчин і Татарин, Скубли і московські люде, — Русь тверда все перебула, То й ще більше перебуде.” “А нові днї принесли нам Доброчинні інституції : Автономію, додатки, Податкові екзекуції, Банки, лихву, лїцітації, Повінь, голод, горе всюди... Але що нам тим журить ся? Русь тверда все перебуде. “Много ми знесли в житю вже, Та ще й більше чень знесемо : Бо ми, бач, терпінєм сильні ; Терпимо, значить жиємо. Зїсть вовк пастирів, зїсть нас всїх, То й без Русинів Русь буде. Вона-ж стілько перебула, Що й себе перебуде.” |
Ось таке хотів з вами поділитись в цей момент. Може більше на цю тему не напишу — бо у мене для писанини має якось прийти муза. Ця муза може бути у різних формах — тут вона прийшла якось не випадково але з певною датою та завдяки певної людини яка подарувала мені ці книги, цей скарб. Та дякую її теж за панахиду яка має відбуватися 21-ого тавня 2001-ого року за всіх які вона вважає близькими з нашої маленької Ляшінської громади. Між них: Теодор Повідайко, Марта Цюпа, Анастасія і Богдан Білоган, Теодор Біленький, Оленка і Роман Купчак, Михайло Коць, Зіна і Михайло Гайдук, Елисафета і Михайло Кураш, Ганя Завацька, Лукіан Данилюк та мій батько Василъ Павловський.
Всі ці люди звали свою батьківщини Україною — дехто із них воювали за ідею Незалежної Соборної України та відвідали її коли стала вона незалежною після розвалу СССР. Другі, так як і мій батько не дожили цього періоду історії, але я знаю що вони всі були гордими українцями та і так виховали своїх дітей та навіть внуків але тим самим часом будували країну яку їх всіх усиновлювала - Канаду.
В цей же день коли буде ця панахида, Ґії Ґонґадзе би виповнилося сорок два років. але теж багато з друзів вже не стало: Орест Васильців, Андрій Винничук, Сергій Набока, Тарас Процик, Олекзандр Кривенко та Ілько Кучерів.
Всі ці небіжчики якось на моє життя вплинули, чи вони були частиною мого молодого виховання та друзі моїх батьків в Канаді, чи з мого же покоління які там у вас народилися та потім стали моїм друзям та старалися будувати нову незалежну Україну. Вони всі були патріотами та як хтось із читачів знав хоч і одних із тих людей які колись поруч з нами були, пам'ятайте їх та дякуйте вищу силу що вони були частиною вашого життя — як батьки, друзі, борці, патріоти та українці.
Слава Україні! Патріотам Слава!
----
Більше історичну долю рідного села великого Каменяра на основі архівних документів, спогадів та власних досліджень автора Ганни Гром ви можети звідси скачати PDF.
Та тут через наступну силку книгу про дитячі та юначі роки Івана Франка, про Меморіал у Нагуєвичах, розповіді про нащадків Франка теж ця сама вищезгадена авторка.
I will be posting an English language version of this tomorrow. Of course it will be short of a few things that I will get lost in translation. Including the Internet premiere of Ivan Franko's poem that has been included above.
ReplyDelete